ХУДОЖНІ ВТІЛЕННЯ АНІМІСТИЧНИХ ВІРУВАНЬ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН У ПОЕЗІЇ А. ГАРАСЕВИЧА

УДК 821.161.2

Художні втілення анімістичних вірувань

давніх слов’ян у поезії А. Гарасевича

Ю.Ф.Соломахіна

Науковий керівник: д.ф.н., професор Філатова Оксана Степанівна

Кафедри світової літератури та культури

ім. проф. О. Мішукова

Херсонський державний університет

email: solojulya@mail.ru

 

У статті розглянуто модифікації образів анімістичних вірувань слов’ян у творчості А. Гарасевича. Визначено загальні принципи втілення природи як живої істоти, художні реалізації, трансформація язичницьких міфів, образів, символів у літературних текстах поета. Проаналізовані художні особливості слов’янського доробку автора.

Ключові слова: модифікація, образ, язичницький міф, символ. персоніфікація.

 

Одним із найбільш загадкових та малодосліджених поетів Празької школи є Андрій Гарасевич – пластун, музикант, літературознавець, поет та альпініст. Також відомий під псевдонімом Василь Сурмач.

Через усе життя проніс пражанин любов до гір, до Пані Вацман – альпійської гори, яка і забрала його у свої кам’яні тенета. Ось такими є спогади поета про незвичне захоплення: «Спеціально я залюбився в Пані Вацмановій – вона, на жаль, з щирого каменю, але що ж зробиш, коли іншої немає…». Ота щирокам’яна Альпійська Пані стала для нього і приреченням. До неї він поривався і заради неї він згас, або, як це зафіксовано в лаконічному повідомленні: «Згинув трагічною смертю під час спроби перейти із західної стіни Вацмана на верх т. зв. Вацманс-Фрау».

Актуальність досліджуваної проблеми виявляється в тому, що поетичний доробок А. Гарасевича не набув широкого висвітлення у літературно-критичних працях та становить цікавий матеріал для аналізу та опису мотивної структури й образів, їх художнього втілення тощо. Перш за все, нас цікавлять особливості художньої реалізації анімістичних вірувань давніх слов’ян у віршованому доробку пражанина, зокрема прийом персоніфікації, антропоморфізації, оживлення образів природи та концепт аніми-душі.

Творчість митця була розглянута Б. Кравцевим у післямові до збірки поезій «До вершин» та побіжно охоплена В. Державиним, В. Просаловою, І. Боднарук, В. Біляєвим. Важливими для дослідження стали власне спогади пражанина та матеріали з інтернет-сторінок пластунської організації «Сіроманці», стаття журналістки Л. Запольської «Українська преса в Австрії повоєнного часу».

Слід також вказати, що вплив на поетичний стиль А. Гарасевича мали Б.-І. Антонич, Ю. Клен, Є. Маланюк та О. Ольжич. Ідіостиль митця позначений рисами символізму та імажинізму.

Первісна людина, залежна від сил природи, населяла довкілля духами, яких прагнула задобрити, впливаючи на них за допомогою ритуальних дій. «Давня людина, – підкреслював І .Огієнко, – бачила круг себе багато магічного, вірила в магічну силу слова, із глибокої давнини пильнувала його використати» [2, с. 190].

Обрядово-ритуальними діями давні слов’яни впливала на оточення і в такий спосіб забезпечувала собі виживання, підтримання усталеного порядку. Культ того, що І. Огієнко називав «природопоклонством», у віршах А. Гарасевича реалізувався своєрідно – як художнє втілення зв’язків язичника зі світом. Пражанин поетизує народні уявлення про світ тотемів – птахів, тварин, рослин, наділяє їх анімою. Так, наприклад, багатством метафор та персоніфікацій позначена поезія «Я не сам…»: Поле вило голодним вовком / Сонце гасло. Синіла мла / Ліс корився. Блакить замовкла.

Поезія «У лісі» А. Гарасевича є поетичним етюдом про одухотворені сили природи. Потрапивши до «стрункої святині лісу» ліричний герой одразу відчуває, що оточений створіннями із душею. Таке враження сповнило ліричне «Я», що має міцний зв’язок із правірою, де вітер – це божетсво, а дерева – обереги від нечисті, носії вічної пам’яті тощо. Герой описує сосни, що для язичників, символ життєвої сили, сили характеру та безсмертя. Трапляються йому також ясені та клени, коли ясен – пісенна душа та скромність.

В шести рядках пражанину вдалось описати «переклики сосон» та «прозору мову ясенів та кленів», а також «радість паростів зелених». А. Гарасевич наділяє мовою та почуттями рослини й дерева. Автор ніби вклоняється стрункій святині лісу, шануїчи її велич та неосяжність.

Краса лісу передана поетичними фігурами, зокрема авторськими епітетами: прозора мова ясенів та кленів, нахмурена задумливість тисів, розхрістана кріслатість корон. Анафоричний прийменник «в» об’єднує перегуки дерев у єдиний поетично-лісовий простір.

У давніх слов’ян існувало поняття про світове дерево часу, дерево роду. Однією з визначальних якостей часу є його невіддільність від простору особливо в часо-просторовому континуумі земного буття людини. Як зауважував О.Потебня: «Уявлення старості, давності, протяжності часу в образі висоти дерева є окремий випадок звичайного прийому думки вимірювати час простором. Такий вертикальний часопростір перегукується з деревом роду, що символізує зв’язок минулого і майбутнього».

Продовжуючи вище наведену думку, вкажемо на те, що горда та міцна  воля до життя простежується у поезії А. Гарасевича «Дуб». Слов’яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів та забороняли їх вирубувати.

У ліричному герої А. Гарасевича проглядається слов’янин, який завдяки поетичному слову обожнює дуб, підкреслює його довговічність та надзвичайну міць:

В скалистий беріг мертвої ріки

самотній дуб вп’ялив залізні кігті,

він кида дзвінким, усліжливим вітрам

В безодню чорну королівський визов [1, с.111].

Давні слов’яни в образі дуба вбачали, а автор персоніфікує, міцного, дужого, красивого парубка. У поезії міцне дерево протистоїть вітрам, які є гідними супротивниками, здатні заручитися підтримкою хмар та блискавки, але:

Уже тріщать могутні конарі,

І корені хитаються дебелі

……………………………..

А дуб струною гордою дзвенить,

І до борні залізні м’язи пружить [1. с. 111].

Серед прийомів антропоморфізації для А. Гарасевича властиві порівняння та метафори, а також розгорнуті уособлення. Одним із типових для поетичного мовлення засобів, які зустрічаються у пражанина, є зіставлення будь-яких особливостей неживого з частинами людського тіла. Наприклад, корені дуба представлені як залізні кігті, а його міцний стовбур – залізні м’язи.

У поезії А. Гарасевича співіснують декілька уособлень одночасно, які підкресліні синтаксичним паралелізмом: вітри збираються у пропасть бігти, нічні тумани стеляться до ніг, дуб кида в безодню чорну королівський визов. В проаналізованій поезії чітко прослідковується тенденція – природа наділена людськими рисами, що сприяє утворенню цілісної антропоморфної площини.

Отож, світ образів А. Гарасевича, його метафоричні звороти та порівняння мають виразний відтінок язичницької та фольклорної традиції.

Іншим виміром слов’янського світогляду, відмінним від «природопоклонства», було сприйняття опозиції світла та темряви, що можна простежити на рівні протиставлення дня і ночі. Первісна людина сприймала День і Ніч як живих, безсмертних істот. Так, День являв собою верховне божество світла – сонце, Ніч – божество темряви. Ніч асоціювалася зі смертю, день – із життям [4, с. 86].

Зразком інтимної сповіді слугує поезія А. Гарасевича із циклу «Самотність» – «Гості». Ліричний герой чекає незвичних знайомих, які навідуються кожної ночі.

Вихідний момент твору починається з тієї миті, коли «злітає з темряв білий сокіл – грізний володар тишини». Де білий сокіл, за слов’янськими віруваннями, є символом денного світла. Отже герой прощається із останнім денним променем:

Сковза нечутно і не будить,

Все менший, менший розмах крил [1, с. 39].

Поет персоніфікує ніч, вікна, червоний місяць, вітер, блакитний день. Читач – свідок одухотворення названих образів у ході розвитку поетичної дії.

Майстерним взірцем інтимної лірики можна вважати чуттєві описи картин ночі, коли «синіють вікна далечінню», а «червоний місяць водить тіні і заворожує простір». Поетична кольоритиска у творі вказує на зв’язок підсвідомості автора із язичництвом. А це зводить на нівець усі формальні мистецькі принципи віршотворення. А. Гарасевич вводить у рядки блакитиний колір, що свідчить про спокійним та ніжний настрій ліричного героя. «Червоний місяць» наповнює текст енергетикою чаклунства, що охороняє від нечистої сили. До вікна вдаряє надранній вітер – вісник «блакитного», спокійного дня. Блиск нової днини буде зеленим – мирним, сповненим надій для юних сил.

Завершується поезія А. Гарасевича світанком:

Тополі зодяга в бархати…

Яка нечувана шана:

Червоне сонце йде до хати

З чарками хмільного вина [1, с. 39].

Захопившись романтикою міфічного та захоплений далеким, вершинним, А. Гарасевич зображує слов’янську легенду, коли щоранку відчиняється небесна брама та сходить сонце, а ввечері замикається і ховає його (словник символів О.І. Потапенко, М.К. Дмитренко).

Пражанин надяліє душею сили природи, підкреслює їх могутність та здатність керувати матеріальним світом людини. Система образів формується навколо образу ночі, «яка пряде сріблясті сни», далі зринає білий сокіл – «грізний володар вишини».

Особливої уваги заслуговує образ вікна, що синіє у далечинь. Для українців – це символ проникнення, свідомості, отвору, через який здійснюється зв’язок людини із зовнішнім світом.

А. Гарасевич антропоморфізує сонце та місяць, які «водять тіні», «заворожують простір» та «йдуть до хати з чарками хмільного вина» [1, с. 39]. Образність твору досягається такими художніми фігурами як персоніфікація, зокрема «ніч пряде сни», «місяць водить тіні», «місяць прилетів і сів на крісло, і люльку з хмари закурив», «вітер вдаряє різко до вікна» тощо. Епітети, які вживає пражанин, характеризується пластичністю та в однаковій мірі представляють традиційні та цілком авторські. Фольклорні епітети проглядаються у наступних словосполученнях – сріблясті сни, намисто зір, червоний місяць, хмільне вино. Прикладом авторських є такі: вищий спокій, сокілгрізний володар вишини, сліпуча просторінь шляхів, надранній вітер.

Проведене дослідження є доказом слів Б. Кравцева, що поетичний доробок А. Гарасевича виявився одним із найкращих скарбів поета для української літератури. Вірші цього циклу визначаються цікавою формою та композицією, що вказує на довгу, але успішну працю автора над формальними засобами поетичного мистецтва [3, с.117-118]. Аналіз поезії А. Гарасевича дає змогу виявити поетичний прийом антропоморфізації. Митець окреслює зв’язок з природою, наділяє предмети рисами та психічними властивостями людини. В поезії пражанина відчутна віра в аніму, тобто віра в існування душі або душ, які здатні керувати матеріальним світом, мати на нього вплив тощо.

 

Література:

  1. Гарасевич А. До вершин. Зібрані поезії / А. Гарасевич. – Нью-Йорк: «Молоде життя», 1959. – с. 126.
  2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. Моногр. – К., 1994. – 424 с., С. 190.
  3. Кравцев Б. А. Гарасевич До вершин. Зібрані поезії / Б. Кравцев. – Нью-Йорк: «Молоде життя», 1959. – с. 126.
  4. Новикова М. О. Прасвіт українських замовлянь / М. О. Новикова. – К., 1993. –  146 с.

 

The expression of animistic beliefs of ancient slavs

in the poetry of A. Harasevich

Julia F. Solomakhina

 

The Department of world literature and culture

Kherson State University

e-mail: solojulya@mail.ru

 

The author of the article deals with the modification of images of the Slavic heritage in the poetry of A. Harasevich. The article is dedicated to the analysis of the artistic meanings and features of the author’s Slavic heritage. The transformation of pagan’s myth, images, symbols in the poetical texts of the poet and principles of its personification, truth or subjectivity of its representation are actual questions of the article.

 

Key words: modification, image, pagan’s myth, symbol, personification.

No Comments for “ХУДОЖНІ ВТІЛЕННЯ АНІМІСТИЧНИХ ВІРУВАНЬ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН У ПОЕЗІЇ А. ГАРАСЕВИЧА”

Залишити відповідь