ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОВИ ТВОРІВ М. СТЕЛЬМАХА

УДК  81’42

 ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОВИ ТВОРІВ                         М. СТЕЛЬМАХА

О. Покидько

Науковий керівник: доцент Карабута О. П.

Кафедра української мови

Херсонський державний університет

e.mail: NPogorletska@ksu.ks.ua

 

У статті досліджено лінгвостилістичні особливості мови творів                    М. Стельмаха: використання епітетів, метафор і порівнянь із метою увиразнення художнього світу та його естетизації, глибшого розкриття характеру героїв. Лінгвостилістичні засоби збагачують мову творів письменника своєю неповторністю і живим колоритом.

Ключові слова: епітет, метафора, порівняння, персоніфікація, лінгвостилістичний засіб.

 

Народна стихія органічно входила у свідомість М. Стельмаха і проявилася в художній образності: народні афоризми, наприклад, органічно вплетені в яскраву, емоційну мову Дмитра Горицвіта, Богдана Романишина, діда Дуная, Євмена Дибенка, Марка Безсмертного та інших персонажів.
Тропи – слова, вжиті у переносному, образному значенні для уточненої характеристики явища. Тропи дають можливість влучно і лаконічно розкрити сутність будь-чого: То не я, то моя доля плаче, — поглянула болем, вдячнiстю й сльозами на Стаха, а сина запитала: — Що б я, шибенику, робила без тебе? Скажи, що? [1]. Автор вживає тропи, розповідаючи по складну долю Оксани. Виділяють тропи прості – епітет і порівняння та складні – метафора, алегорія, іронія, гіпербола, літота, синекдоха.

Епітет – простий троп, художнє означення, прикметник, вжитий у переносному значенні для найточнішої характеристики явища, наприклад, «зоряна ніч». Виділяють фольклорні епітети, запозичені з народних пісень. Їх художня вартість – не в оригінальності, а у близькості до народної свідомості – «золоте сонце», «біле личенько».

Використовуються епітети на позначення кольору. Лексеми кольору є емоційно наповненими, зокрема М.Стельмах використовує кольор для опису очей, неба, сонця тощо. Розгортання кольористичних епітетів відбувається протягом усього роману. Текст роману М.Стельмаха «Чотири броди» побудований на майстерному використанні кольористичних епітетів. Крім традиційних пісенних дистрибутів «зелений лист», «зелені трави» та «зелене листя», епітет зелений має метафоричні дистрибути: царство, соловей, волосся, стіна, повінь, примари, мовчання, обійми. На увагу також заслуговує розмаїття індивідуально-авторських епітетів-неологізмів переважно на позначення кольору [3].

Порівняння – простий троп, пояснення одного явища через подібне за допомогою єднальних сполучників як, мов, наче, ніби: у хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зiйшли; лебiдкою проходила, немов дитя; Ярослав, непомiтно зиркаючи на дiвчину, темнiв, неначе в хмару входив.

Після метафори та епітета порівняння є найбільш уживаним тропом у мовній тканині роману. У творі зустрічаються всі різновиди порівнянь, проте навіть порівняння одного типу виражаються по-різному. Щодо граматичного вираження найбільш популярним є порівняльний зворот (непоширений і поширений) із сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито, але трапляються випадки вживання рідкісних порівняльних форм. Наприклад, М. Стельмах у романі пише: таємнича, мов недоказана казка; старий i накостричився, наче птах у негоду [2].
Порівняння допомагають виділити в суб’єкта певну ознаку через спорідненість з об’єктом, а прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження.

Персоніфікація – вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх). У романі М.Стельмаха небагато тиких елементів, «глипнув своєю зеленню з пiщаником».

Метафора – складний троп, інакомовлення, розкриття суті одного явища через подібне. Наприклад, М.Стельмах використовує метафору «зотлiлий посiв зотлiлого часу» оскільки в даному контексті слова «золотілий» вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на швидкий біг часу, а в переносному – для підкреслення й посилення того враження. Вживання метафори, який наводять у своєму підручнику С. Дорошенко та П. Дудик: «За зовнішньою схожістю слова борозна (як довга, рівна заглибина в землі, проведена плугом: «тягнеться вздовж берега чорна смужка першої борозни» – В. Козаченко) було перенесено на повздовжню заглибину у будь-чому, зморшку, складку; пор.: «сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо» (М. Коцюбинський)» [4]. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів.

Автор використовує засоби персоніфікації: глипнув своєю зеленню з пiщаником, обсiялося село печаллю, та й почало лягати i вставати з журбою. Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув їй слова Ярослава.

Мовні характеристики мають у романах М.Стельмаха велике значення для індивідуалізації персонажа та розкриття його психології. Про переважну більшість персонажів письменника можна скласти досить повне і правильне уявлення за одною лише мовною характеристикою. Для предачі особистості героїв М.Стельмах використовує багатство епітетів. Наприклад, горiхово-карих очах; журнi очі; хвилястим летом пташини; польова царiвна; пишнотiлу вдовицю; лопатистою iржавою рукою; спалахнув лихий полиск ошаління; дурнi жарти; легкокрилiй бричцi; посмiхнувся білозубе; синiми вогниками; лип, що стояли в золотiй дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону; старого вітряка; весняний спiв; висока кустрата постать; вечоровi очі; наполоханими вiями; журно посмiхнувся; синiх долонях вечора; лиховiсним сичанням запитав Ступач.

Сучасні мовознавці стверджують, що у формуванні думки бере участь і логічне, й образне мислення, в художньому тексті образність спрямована насамперед на емоційну сферу читача й інформує не лише про об’єкт, але й суб’єкт пізнання, тому описи героїв, подій здійснено засобами метафоризації: через страх можна добратись i до корiння, i до насіння; дрiмало надвечiр’я; вибилась гiрка посмiшка; щось крижиною тенькнуло всерединi; набрався в них журби; прокинулась тривога; заснула хвиля у бродi; загупали, заклекотiли копита; жiнкам, бiльше дано волi до нашого брата; у жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо; безкрилий Ступач не народить крилатого; вiн так гарно й таємничо загубився посеред почi; з думки не сходили; кинув погляд; передгроззя i грози, на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу; тривога, як їй тiльки хотiлося, ходила; ми два гриби в одному борщi; на кожен його крок свiчечка вiдповiдала дрожем; видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово [1].

Вибір необхідних образних засобів мови, їх функціонування в художньому тексті залежить від авторської індивідуальності (його рівня емоційного сприйняття автором об’єкта пізнання) й типу реципієнта (ним може бути як одна людина або група людей, так і узагальнений, абстрактний образ адресата як суб’єкта сприйняття конкретної інформації, підґрунттям для створення якого є психологічні особливості та емпіричні знання індивіда, особливості оповіді тощо. Крім того, існує ще й поняття «людського фактора», що виявляється в ментальному та психо-емоційному сприйнятті довкілля і відповідно відображається в мовленні.

Лінгвостилістичний аналіз діалогів персонажів підтверджує положення про те, що розвиток діалогу і вибір лінгвостилістичних засобів залежить від віку, симпатій чи антипатій співрозмовників, їхнього ставлення до предмета розмови, апперцепіюючої маси індивіда. Значно частіше М.Стельмах у романі послуговується метафоричними єдностями, що традиційно властиві текстам розмовно-побутового та художнього стилів, наприклад: слiпнучи од слiз i горя, комусь треба насолити, а якомусь i ура кричати. Такий прийом використання епітетів та фольклорних елементів увиразнює, пожвавлює текст, виражає емоційно-оцінне ставлення автора до певного явища.

Отже, у тексті М. Стельмаха поряд із засобами, що забезпечують однозначність і логічну послідовність викладу подій роману, функціонують
емоційно-експресивні одиниці мови, які конкретизують авторську думку, допомагають мовцеві вплинути на адресата.

Література:

  1. Стельмах М. Твори: В 7 т. – К., 1982–1986. – Т. 1, 5.
  2. Про Михайла Стельмаха. Літературно-критичні матеріали. – К.: Радянський письменник, 1972.
  3. Семенчук І. Художня майстерність Михайла Стельмаха. – К.: Радянська школа, 1968.
  4. Бабишкін О.В. Михайло Стельмах. – К.: Радянський письменник,1961.
  5. Домницький М. Михайло Стельмах. – К.: Дніпро,1973.
  6. Жаборюк А. А. Майстерність словесного живопису [Про прозу М.  Стельмаха] // УМЛШ, 1965. –  № 1. –  С. 8 – 13.

 

LINGVO-STYLISTICAL FEATURES OF THE LANGUAGE OF                   M. STELMAKH’S TEXTS

 

O. Pokyd’ko

Chair of Ukrainian language

Kherson State University

e.mail: NPogorletska@ksu.ks.ua

 

The article examines lingvo-stylistical devices of the language of M. Stelmakh’s texts, using of epithets, metaphors and comparisons to decorate the artistic world and its aestheticism, deeper opening of heroes’ characters. The lingvo-stylistic devices enrich the language of the author’s texts with its specific features and living colouring.

 

Key words: epithet, metaphor, comparison, personification, lingvo-stylistic device.

No Comments for “ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОВИ ТВОРІВ М. СТЕЛЬМАХА”

Залишити відповідь