СУТНІСТЬ ЗВ’ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ МОВИ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

УДК   371.3:811.161.2:373.3

 

Сутність зв’язного мовлення на уроках мови в початковій школі

О.В. Компаній

канд.пед.наук, фахівець відділу по роботі з обдарованою молодюю

e-mail: lprocenko@yandex.ru

 

Основним завдання навчання української мови є розвиток зв’язного мовлення, яке забезпечує учнів вміннями змістовно, грамотно і правильно висловлюватися в усній та писемній формі.  Створювати цю роботу необхідно з урахуванням знань про види діалогічного і моногологічного мовлення (розповіді, переказу), а також використанням вправ над словом, словосполученням, реченням.

Ключові слова: зв’язне мовлення. діалогічна і монологічна форма мовлення, розповідь, переказ, молодший школяр.

 

Мовна освіта в Україні спрямована на виховання людини, яка вільно володіє мовою в усіх сферах суспільного життя. Вміння сприймати, розуміти почуте або прочитане, викладати його зміст, точно формулювати думку, висловлювати її в усній чи писемній формі можуть бути сформовані лише на основі розвитку мислення і мовлення, що є основою навчання мови.

Важлива роль у розв’язанні названих завдань належить початковій ланці освіти, оскільки саме в цей період закладаються першооснови всіх важливих компетенцій, зокрема комунікативної. Вироблення в учнів навичок практичного володіння рідною мовою, вміння правильно будувати висловлювання в усній і письмовій формі – основне завдання, яке постає перед школою.

Значний інтерес науковців до зазначеної проблеми засвідчує її важливість та актуальність. Вченими досліджувалися питання методики усного і писемного мовлення дітей молодшого шкільного віку, діалогічне і монологічне мовлення, описувалися прийоми роботи та ін. (А. Богуш, М. Вашуленко, Т. Донченко, Т. Ладиженська, Л. Мацько, М. Мещеряков, М. Соловейчик,  О.Хорошковська та ін.). Недивлячись на те, що проблема розвитку зв’язного мовлення не є новою в методичній літературі, автори різних методик викладання, враховуючи дані психолінгвістики як теорії мовленнєвої діяльності, підкреслюють на необхідності орієнтуватися на комунікативну мету в процесі формування мовленнєвих вмінь молодших школярів.

Виходячи з вище сказаного, метою статті є аналіз сутності зв’язного мовлення на уроках мови в початковій школі.

Вивчення методичних джерел засвідчило, що починаючи з дореволюційного періоду з’являються перші наукові дослідження з навчання мови, в яких порушуються питання формування зв’язного мовлення у школі. Так, автор посібника “О преподавании отечественного языка” Ф.Буслаєв головне завдання школи бачив у тому, щоб навчити дітей добре розуміти прочитане і вміти правильно будувати усні та письмові висловлювання.

Пізніше цю точку зору підтримав К.Ушинський, який зазначив три головні цілі в навчанні дітей рідної мови: розвивати дар слова, опановувати багатство мови, засвоювати граматичні її закони. Всі ці цілі повинні здійснюватися одночасно, за допомогью системи мовленнєвих логіко-стилістичних вправ.

Великого значення зв’язному мовленню надавав послідовник К.Ушинського, М.Бунаков, який вважав, що основне завдання початкової школи – розвивати вміння добре висловлюватися в усній та письмовій формі.

Питання про єдність орфографічних занять з розвитком мовлення учнів початкової школи поставив В.Вахтеров. Проводячи такі заняття, науковець відмічає велику користь вправ, що “готують до викладу думок на папері”.

У 70-х роках минулого століття починає створюватися методика навчання зв’язного мовлення, що найбільш повно висвітлена в посібниках та статтіх Т.Ладиженської.  Зв’язне мовлення, на думку науковця, це і процес (мовленнєва діяльність) і результат акту комунікації.

На сучасному етапі зв’язне мовлення визначається як єдине смислове та структурне ціле, що складається з тематично та логічно пов’язаних між собою відрізків і відбиває всі суттєві сторони свого предметного змісту (А.М.Богуш, Л.С.Виготський, М.І.Жинкін, І.О.Зимня, О.О.Леонтьєв).

Завдання розвитку зв’язного мовлення посідає центральне місце в загальній системі роботи в шкільному освітньому закладі, оскільки воно є метою, засобом практичного опанування мовою, має надзвичайне значення для формування інтелекту та самосвідомості дитини, позитивно впливає на формування її важливих особистісних якостей таких, як комунікабельність, доброзичливість, ініціативність, креативність, компетентність. За допомогою добре розвиненого зв’язного мовлення дитина навчається чітко та ясно мислити, легко встановлює контакт із оточуючими, ініціює власні ідеї, бере участь у різних видах творчості.

Науковцями доведено, що зазначене мовлення виконує низку важливих функцій, головною з-поміж яких є комунікативна, котра допомагає дитині встановлювати зв’язки з навколишнім середовищем та регулює її поведінку в соціумі. Зазначимо, що останнє є важливою умовою в становленні особистості.

Установлено, що комунікативна функція реалізується в двох основних формах – діалогочній та монологічній, кожна з яких має свої специфічні особливості.

У наукових джерелах під діалогом розуміється форма мовленнєвої комунікації, учасники якої обмінюються репліками-висловлюваннями не тільки в порядку чергування, але й в порядку переривання.

Виходячи з комунікативної мети, виділяють діалог-розпитування; діалог-бесіду, діалог-дискусію [3].

Найпростішим за структурою є діалог-розпитування, оскільки складається з логічно послідовних питань і відповідей, об’єднаних єдиною конкретною темою. Відповіді на запитання можуть варіюватися від лаконічних до розгорнутих.

У діалозі-бесіди мовлення відбувається повільним темпом, характеризується розгорнутими репліками, короткими монологічними висловлюваннями (наприклад, короткого монологу-опису, монологу-розповіді та монологу-міркування). У процесі такого спілкування головну роль відіграє не схема “запитання-відповідь”, а репліки-оцінки та репліки, що змінюють перебіг розмови [5, с. 51].

Іншою формою мовлення є монологічне, під яким розуміється мовлення однієї людини, що не передбачає миттєвого, безпосереднього відгуку слухачів. До істотних лінгвістичних ознак монологу відносять: застосування літературної лексики; розгорнутість висловлювання; ви­користання ускладнених синтаксичних конструкцій; прагнення до чіткого граматичного оформлення зв’язності на основі розгортання системи елементів зв’язку; певна завершеність. Крім того, він вимагає більш тривалої внутрішньої підготовки, попереднього обдумування, зосередження на головному, передбачає вміння вибірково користуватися доречними в кожному разі мовними засобами.

Отже, монологічне є складнішим, довільнішим, організованішим видом мовлення і тому вимагає спеціального навчання (О.Леонтьєв, Л.Щерба). Вчені, наголошуючи на первинності діалогу, доводять, що монолог народжується з діалогу (О. Ушакова).

Практичні спостереження дають підстави констатувати той факт, що у початковій школі дітей навчають двом основним формам монологу – самостійної розповіді та переказу, котрі здійснюють влип на естетичне виховання, розвивають образність, виразність мовлення, активізують мислення школярів, формують уміння спілкуватися в усному і писемному мовленні (бачити головне і другорядне, влучно використовувати слова, речення, дотримуватися тематиці тощо), висловлювати свої і чужі думки, тобто  збагачують художньо-мовленнєвий досвід школярів.

Першою формою монологу є розповідь, під якою розуміється самостійно складений розгорнутий виклад якогось факту, події. Як правило, розповідь поділяються на описову й сюжетну. Перша – (описова) – розповідь характеризується викладом певних ознак предмета або явища. Сюжетна передбачає передачу подій, які змінюються в часі. Її особливістю є те, що в ній обов’язково мають бути присутні дійові особи і вона носить творчий           характер  [6].

Основна функція переказу заключається в передачі чужої думки. На уроках зв’язного мовлення в початковій школі використовуються в основному докладний переказ, вибірковий, творчий.

Аналіз методичної літератури засвідчив, що підготовчою ланкою в системі роботи над монологічних і діалогічним мовленням є робота над словом, словосполученням та реченням. З цього приводу Ф.Сохін наголошує, що зв’язне мовлення – це непросто послідовність думок, котрі виражені точними словами, а правильна побудова речень [5, с.18].

Опрацювання слова передбачає збагачення словникового запасу учнів, уточнення лексичного значення синонімічного ряду; словниково-орфографічну роботу, мета якої засвоїти значення та написання слів; знайомство зі словом як засобом художньої виразності [2].

Прийоми збагачення словникового запасу учнів різноманітні: розкриття значення слова шляхом показу предмета; використання тлумачного словника; підбір синонімів, антонімів та інші.

Під час розширення словникового запасу учнів необхідно ознайомити з фразеологическими оборотами. Міцність їх засвоєння та розуміння досягається на основі систематичних спостережень над вживанням в контексті; синонімічних зіставлень слова і фразеологического обороту.

Уміння будувати словосполучення та різноманітні типи речень є основою розвитку зв’язного мовлення учнів, оскільки допомагає правильно висловити думку. Для ціє роботи застосовуються вправи на основі зразка, конструктивні та творчі.

Вправи на основі зразка, або імітаційні, спрямовані на засвоєння правильної побудови конструкцій, розуміння внутрішніх зв’язків і семантики. Творчі вправи не передбачають ні зразку, ні конструктивних завдань. Вміння будувати речення у вільних умовах, тобто без конкретного завдання, свідчить про повному засвоєнні синтаксичних форм, про сформованості механізмів мовлення.

Таким чином, заняття з розвитку мовлення – це багатостороння робота з мови, спрямована на те, щоб учні оволоділи не лише граматичною теорією та орфографічними навичками, але й вмінням правильно вимовляти слова, вживати їх у мовленні, будувати словосполучення, речення і текст у формі розповіді або переказу.

Зазначимо, що крім лінгводидактичних поглядів на розвиток зв’язного мовлення, психологічну його природу, механізми та ста­новлення аналізувало багато вчених (С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін, М.І.Жинкін, О.О.Леонтьєв), які в розкритті основ мовленнєвого ви­словлювання на перший план висувають мотивацію, розглядаючи її як імпульс для всього мовотворення. У процесі створення мовленнєвого висловлювання науковці виокрем­люють внутрішнє програмування та зовнішньомовленнєву діяльність, у процесі якої мовець спирається на певну внутрішню схему, синтак­сичну модель, що дає йому змогу будувати висловлювання належної якості. Це пояснює важливість виокремлення завдання, спрямованого на формування таких якостей самостійного зв’язного висловлювання, як цільність, змістовність, логічна послідовність, образність, креативність.

Мовлення, на думку психологів, може бути ситуативним, тобто пов’язаним із конкрет­ною ситуацією, але, яке не відтворює у словесних формах зв’язно­го смислового цілого та контекстним, зміст якого зрозумілий із самого контексту висловлювання. Якщо в ситуативному мовленні мовець активно застосовує міміку, жести, вказівні займенники, ви­гуки, то контекстне мовлення вимагає побудування висловлювання без урахування конкретної ситуації, з опорою лише на мовні засоби. Усталевим є погляд на особливості формування зв’язного мовлення, за яким ситуативне мовлення пов’язується з діалогічним, а контекстне — з монологічним. За даними психологів, перехід від ситуативного до контекстного відбувається у школярів  другого класу [4].

Отже, розвиток мовлення в системі початкової освіти посідає чільне місце, що відображається в історичних поглядах вчених минулого століття. Проте підхіди до його усвідомлення, організації мовленнєвої роботи змінювалися неодноразово відповідно до різних часів освітньої парадигми. Виконуючи низку важливих функцій, головною з-поміж яких є комунікативна.

Робота над різними формами мовлення (діалогічній, монологічній) допоможе навчити учнів змістовно, грамотно і правильно висловлювати свої і чужі думки.

Стаття не претендує на повний розгляд усіх аспектів цієї проблеми. Перспективними залишаються питання текстотворення власних текстів з позиції наступності і перспективності школярів початкової та основної школи.

 

Література

  1. Богуш A.M. Мовленнєвий розвиток дітей: сутність та шляхи реалізації / А.М.Богуш // Дошк. вихов., 1999. – № 6. – С. З–5.
  2. Волощук І.С. Методи розвитку творчих здібностей учнів молодшого шкільного віку / І.С.Волощук // Рідна шк., 1998. – №3. –                С. 29–52.
  3. Гавриш Н.В. Розвиток мовленневотворчої діяльності в дошкіль­ному дитинстві. – Донецьк: Либідь, 2001. – 81 с.
  4. Жинкин Н.И. Психологические основьі развития речи // В за­щиту живого слова: сб. ст. : [под ред. В.Я. Коровина]. – М., 1966. –                   С. 5–17
  5. Сохин Ф. А. Основные задачи развития речи // Развитие речидетей дошкольного возраста / Под ред. Ф.А.Сохина. – М.: Просвещение, 1984. – С. 4–15.
  6. Скалкин В.Л.Основы обучения устной иноязычной речи / В.Л.Скалкин. – М., 1981. – 145 с.
  7. Тихеева Е.И. Развитие речи детей / Е.И. Тихеев. –  М.: Просвещение, 1981. – 129 с.

No Comments for “СУТНІСТЬ ЗВ’ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ МОВИ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ”

Залишити відповідь